Петро Хфедорович Зеленський

254

За рік система перемолола найбільш несистемного президента України, а це підтверджує просту істину: систему може перемогти тільки контрсистема, а аж ніяк не безсистемнісь

Коли відлунала канонада віртуальних боїв восьме- та дев’ятотравневців, самий час скласти епітафію на політичній могилі людини, яка ще рік тому обіцяла зруйнувати остогидлу і наскрізь прогнилу систему державного управління Другої української республіки (або якщо завгодно, пост-УРСР, яка нагадує радянські мости, поручі яких прямо по іржі перефарбовані у жовто-блакитні кольори).

Комік, який зробив свою блискучу кар’єру на гіперболізації та нищівному висміюванні найбільш огидних рис українських можновладців, здавався саме тією людиною, яка таки зруйнує постсовок, ряжений у патріотичні шати. Не склалося. За рік система перемолола найбільш несистемного президента України. Що ще раз підтверджує просту істину: систему може перемогти тільки контрсистема, а аж ніяк не безсистемнісь. Безсистемність, яку у своїх політичних саханнях щодня демонструє шостий президент України, тільки остаточно віддає державу на відкуп її тіньовим власникам: вітчизняним олігархам, міжнародним стерв’ятникам, корумпованим силовикам та відвертому криміналу…

Це ще раз доводить, що події Майдану зими 2013-14 років тільки неуки та фарисеї можуть називати революцією. Бо революція (що навіть етимологічно походить від латинського revolutio – розворот на 180˚) – це за означенням «швидка та фундаментальна зміна соціального, економічного та культурного устрою певного суспільства» (Джефф Гудвін). Майдан зими 2013-14-го року мав усі ознаки народного повстання проти узурпатора, який брутально порушив неписаний суспільний договір. Але це повстання ніколи так і не переросло в революцію, оскільки до певної міри лібералізувало режим та змінило (і диверсифікувало) бенефіціарів системи обмеженого доступу, але не призвело до жодних фундаментальних змін соціального, економічного та культурного устрою українського суспільства. Принизливий розгром Порошенка на президентських виборах політичним неофітом — лише відлуння зрадженої революції, яку у 2014-15 роках абортував пост-помаранчевий істеблішмент, та остання відчайдушна спроба завершити справжню революцію без великої крові. Сьогодні вже можна констатувати, що спроба ця зазнала нищівного фіаско.

Ідеологічно Зеленський остаточно перетворився на «Петра Хведоровича», тобто такого собі політичного «бахаїста», який намагається інтегрувати всі релігії в одну. Тільки замість об’єднання виходить штучна еклектика, що надалі роздирає українське суспільство. Замість Мойсея, що сміливо веде народ у невідоме майбутнє, ми отримали знайоме криве дзеркало, яке роками бачили на сцені 95 кварталу. Тільки тепер це люстро замість передражнювати політиків, намагається відбивати об’єктивно різні історичні пам’яти (саме так, у множині) українського народу, демонструючи повну неспроможність об’єднати українців навколо візії спільного майбутнього. Тільки виходить не креативно і не смішно – виходить по-радянськи фальшиво і скучно. Бо люстро ніколи не випромінює світло – лише відбиває чуже.

Економічно Зеленський остаточно став ширмою для колективного гереги. Точніше залишився промоутером того, що йому не належить. Тільки вже без колишніх райтів та гонорарів. В кращому разі Єрмак отримує від реальних володарів українського життя роялті за президентські «мрії». Причому розмір цих роялті такий, який раніше платили за вхід на Банкову, а не за вирішення питань. У олігархічних війнах Зеленський не арбітр, яким колись був Кучма, і не учасник олігархічних змагань, якими були Янукович та Порошенко. Він навіть не Ющенко, який міг воювати з Тимошенко і перетворювати Фірташа на газового олігарха. Зеленський вірний своїй парадигмі: «головне не красти», що на практиці означає: якщо не президент не краде особисто він не герой і не святий – він лох.

Нарешті вертикаль влади, станових хребет будь-якої державності, за Зеленського перетворилась навіть не на горизонталь – на хаотичну сукупність точок. Які нічим не керують. Яких безкарно можуть ігнорувати мери і посилати куди подалі олігархи. Міністри, яких змінюють так часто, що ніхто не запам’ятовує їхніх прізвищ. Національна поліція, яка ще може кинути за грати невинних, але за півроку так і не спромоглась пред’явити бодай якісь докази причетності до вбивства Шеремета «головних терористів країни»…

Друга українська республіка агонізує на очах. Аби вона віддала богові душу бракує тільки економічної кризи, яка насувається на Україну з невідворотністю океанського припливу. Карантин для бідних, якими по факту стали урядові протиепідеміологічні заходи, зіграв з владою злий жарт. Мінімальна кількість жертв, що наразі ніяк не вплинула на криву смертності в Україні, переконала посполитих, що пандемія – це фейк. Що Україну пронесло. Що переляк виявився хибним алярмом. І тому спраглі за спілкуванням, тактильністю, соціалізацією та весною українці кинуться (точніше вже кинулись) у вир життя наче голодні до їжі. Тому справжня епідемія в нас попереду. Разом із справжньою економічною кризою. І справжнім соціальним збуренням, яке влада щодня провокує своїми імпотентними спробами догодити усім.

Тому справжня революція невідворотна. Вона підірве підвалини прогнилого політичного, соціального та економічного ладу в Україні. Вона забере багато (насправді дуже багато життів, винних і невинних). Вона не просто скине ЗЕ-владу і змінить ім’я президента. Вона зруйнує прогнилі інституції та неефективні ментальні установки. Вона радикально змінить українців та їхнє світосприйняття. Вона перетворить територію на державу, а кілька десятків мільйонів хитрих, крадійкуватих та скиглявих канюк – на націю вільних воїнів та продуцентів. Вона кардинально змінить наше уявлення, для чого нам загалом потрібна державність… Або революції не буде – і Україна звично повернеться на периферію «русского мира» і звично постачатиме ресурси для сусідніх держав.

Втім,  якщо ми таки спроможемось радикально змінити систему, а не прізвище володаря Банкової, ми обов’язково поставимо десь на печерських пагорбах пам’ятник українському Керенському – Петру Хведоровичу Зеленському. Який так і не зрозумів, навіщо українці обрали його останнім президентом недолугої Другої української республіки. На згадку і повчання нащадкам.

Генадій Друзенкo, hvylya